Білгород-Дністровський розташовано на південному березі Дністровського лиману. Місто має багатовікову історію, на протязі якої неодноразово змінювало свою назву, але майже завжди залишалось важливим ремісничим і торговельним центром, через який проходили основні торговельні шляхи, що з’єднували Східну і Західну Європу, країни Сходу з північними землями.

Історія Білгорода-Дністровського розпочинається з античних часів. Наприкінці VI ст. до н.е. вихідці із малоазійського грецького міста Мілету заснували на березі Дністровського лиману добре відоме місто Офіуса-Тіра. Про це яскраво свідчать знахідки, зроблені під час археологічних досліджень культурних шарів стародавньої Тіри, які датуються кінцем VI ст. до н.е. Знайдено східно-грецьку розписну та чорнолакову кераміку, є чисельні знахідки амфор й т.п. Надійно підтверджує саме цей час заснування міста й аналіз стародавніх літературних текстів.

Перші описи Нижнього Задністров’я залишив Геродот, який у своїй „Історії” зазначав, що тут проживає еллінське населення. Ще одне джерело невідомого авторам, яке приписують Псевдо-Скілаку, базується на більш ранніх свідченнях, що відносяться до кінця VI ст. до н.е. В ньому згадується місто Офіуса, яке згодом було перейменоване в Тіру. Про існування міста Тіри на березі Дністровського лиману знали й інші античні автори: Псевдо-Скімн, Артемідор, Помпоній Мела, Пліній та інші.

Залишки давньогрецького міста Тіри зараз знаходяться на території міста Білгорода-Дністровського, на мисі, що частково займає середньовічна Акерманська фортеця. Археологічними розкопками, що ведуться в місті ще з 1900 року, відкриті залишки чисельних будинків, вулиць стародавнього міста, його фортечних мури, башт, адміністративних будов, які яскраво засвідчують, що Тіра була крупним торговельним центром не тільки Дністровського басейну, а і всієї Північно-Західного Причорномор’я. На це вказують також чисельні знахідки мармурових статуй, виробів з металу, скла, кераміки - високохудожньої та побутової.

Місто карбувало свою монету із міді, срібла, золота. Вело широку торгівлю з племенами скіфів, гетів, сарматів та іншими кочовими та землеробськими народами, що проживали в Північно-Західному Причорномор’ї. Жителі Тіри, окрім торгівлі, займались сільським господарством (землеробством, скотарством, виноградарством), ремеслами та рибною ловлею. Розквіт економіки і культури Тіри припадає на VI-III ст. до н.е.

В середині I ст. н.е. місто входить до складу римської провінції Нижня Мезія. В складі Римської імперії місто продовжує зберігати значні автономні права, продовжує карбувати власну монету, веде широкі торговельні операції з іншими римськими містами та місцевими племенами. Поряд з грецькими та римськими поселенцями в Тірі проживали вихідці з гето-дакійських і скіфо-сарматських племен.

В середини III ст. н.е. місто переживає скрутні часи. Напад германського племені готів зруйнував більшу частину Тіри, площа міста значно скорочується, але життя тут не затухає. В середині IV ст. н.е. Тіра переживає ще один жахливий напад - на цей раз це була навала гунів.

В другій половині I тисячоліття н.е. міжріччя Дністра та Дунаю заселили східнослов’янські племена тиверців. Візантійський історик Прокопій Кесарійський, говорячи про слов’янсько-гунський конфлікт 40-х років VI ст. н.е. згадує місто Туріс, розташоване на схід від Дунаю. Місцеположення згаданого міста слід пов’язувати з поселенням на місці стародавньої Тіри.

З часів Київської Русі слов’яни називали місто в Пониззі Дністра побудоване на місці стародавньої Тіри, Білгородом, а візантійці - Левкополем (теж - Біле місто). Білгород відігравав роль міцного прикордонного форпоста і входив до складу Галицько-Волинського князівства. В 1214 році Білгород відійшов до Угорщини, від якої отримав нову назву - Фагер-Вар. Вигідне географічне положення міста зробило його важливим стратегічним і торговельним пунктом, володіння яким давало змогу повністю тримати під контролем шлях по Дністру до Чорного моря.

В середині XIII ст. Білгород переживає татаро-монгольську навалу і згодом входить до складу володінь хана Ногая. Розкопками засвідчено, що в XIII-XIV ст. місто було значним торговельно-ремісничим центром та портом. Через Білгород проходив Шовковий Шлях, що поєднував чисельні землі, розташовані на північ від міста, з Близьким Сходом.

Одне із найраніших „ходінь” по „Білгородському Шляху” на Схід датується 1370 роком. Чисельні знахідки кераміки і різноманітних предметів із центрів регіону Волги (Сарай Берке), Малої Азії, Ірану, Візантії, Китаю свідчать про різносторонні зв’язки Білгорода з багатьма країнами. Виявлені під час розкопок міста залишки жилих будинків, виробничих комплексів, говорять про інтенсивне життя Білгорода в цей період своєї історії.

Наприкінці XIV ст. Білгород входить до складу Молдавського князівства і стає його головним портом. В цей час починається будівництво великої міцної фортеці, яке, в основному, було завершено в XV ст. В цей період місто носить назву Четатя-Албе. Тоді в ньому налічувалося близько 20 тисяч мешканців.

Середньовічна фортеця збереглася до наших днів майже повністю. Вона має в плані форму неправильного багатокутника площею 9 гектарів. З трьох сторін фортеця обнесена захисним ровом глибиною 20 метрів, шириною - 13,5 метра. Зовнішні стіни протяглися майже на 2,5 кілометра. Фортечні вежі сягають висоти 12 метрів, їх товщина доходить до 5 метрів. В стіни вбудовані 34 прямокутних, круглих та багатогранних башти. Фортецю споруджено з місцевого каменю-вапняку, її внутрішній простір розділено стінами на 4 двори.

В 1420 році місто без успіху намагався захопити турецький флот. В 1484 році війська султана Баязета і кримського хана Менглі-Гірея після шістнадцяти діб облоги оволоділи Білгородом. З цього часу місто отримує нову назву - Акерман. Воно включається до складу турецьких земель, стає важливим стратегічним і торговельним центром Османської імперії. В 1517 році під Акерманом вперше з’явився загін українських козаків, які розпочинали епоху своїх походів проти турок. Османи ж намагалися використовувати місто на берегах Дністра, як плацдарм для свого подальшого просування в українські землі.

В 1541, 1574, 1575-1576 та 1589 роках козаки неодноразово здійснювали походи на Акерман, а влітку 1595 року під проводом гетьмана Г. Лободи вони оволоділи міцною фортецею. Згодом, в 1659, 1664, 1671 та 1674 роках, запорожці з успіхом атакують Аккерман під керівництвом славетного отамана Івана Сірка. В 1684, 1686, 1691 та в 1693 роках відбулись вдалі походи козаків, очолюваних полковником Семеном Палієм.

В результаті російсько-турецької війни 1806-1812 років, згідно умовам Бухарестського миру, Акерман відійшов до Російської імперії. По сьогодні в місті зберігся будинок, в якому у 1826 році було підписано Акерманську конвенцію, що визначала взаємовідносини Росії та Турції на той період.

Після включення міста до складу Російської імперії, сюди, рятуючись від кріпацтва, тікали селяни з українських та молдавських сіл, а також козаки - після скасування Запорозької Січі. Осідали тут і втікачі із балканських країн, що перебували під турецьким ярмом - переважно, болгари. Населення міста постійно зростало: на 1861 рік воно складало (з околицями) більше 42 тисяч мешканців. Значну роль в житті міста відігравав порт, через який вивозилась переважно сільськогосподарська продукція.

Незважаючи на своє провінційне положення в складі Російської Імперії, Акерман не залишився поза сферою значних політичних, суспільних та культурних подій. Сюди неодноразово приїздили учасники декабристського руху М. Ф. Орлов і О. П. Юшневський; тут ніс військову службу В. Ф. Раєвський.

В Акермані існувало два відділення грецької патріотично-визвольної організації „Філікі Етерія”, яка боролося проти турецького поневолення своєї країни. Під час свого південного заслання три дні в місті перебував російський поет О. С. Пушкін, а в 1825 році - славетний польський поет Адам Міцкевич. Також бували в Акермані відомий польський прозаїк Ю. І. Крашевський, видатні діячі української культури Леся Українка, М. В. Кропивницький, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко, М. Старицький та інші.

Окрім залишків міста Тіри та середньовічної фортеці в місті збереглися й інші пам’ятки: „Скіфська могила”, середньовічна вірменська церква Успіня Пречистої Богородиці (XIV ст.), Ново-Грецька церква Іоанна Предтечі (XIII-XVI ст.), джерело святого Іоанна Сочавського (Нового) - покровителя Бессарабії, який загинув у місті десь наприкінці XIII ст., та інші. Всі ці об’єкти потребують термінових консерваційно-реставраційних робіт.

Таким чином, місто Білгород-Дністровський налічує надзвичайно багату 2500-літню історію, є одним із найбільш стародавніх міст не тільки України, але й світу. Тут необхідно створити заповідник, який зберіг би для майбутніх поколінь цей унікальної красоти та значущості історичний комплекс.

Заступник директора Інституту археології Національної Академії наук України, член-кореспондент НАНУ, доктор архітектури С. Д. КРИЖИЦЬКИЙ

Довідку надано Білгород-Дністровським історико-краєзнавчим музеєм.

Адаптація - Олександр МАРКЕВИЧ