Світлана Байло,

начальник відділу культури

Білгород-Дністровської міської ради

Бронзовий, кам'яний, вишитий, забалаканий, особливо в останні десятиліття, культ Кобзаря призвів до того, що певна кількість українців ставиться, на жаль, до постаті Тараса Шевченка з упередженою байдужістю, або й зовсім з нейсприйняттям...

А коли востаннє ми брали до рук «Кобзар»? А чи взагалі брали? Чи, може, обмежилися шкільною хрестоматією або почутим від учителя на забутому уроці?

А що говорити про покоління, народжене в 60-70 роки й вирощене в період «застою», коли українська мова була такою непопулярною, що, наприклад, в школах східної України та Криму половина учнів українську взагалі не вивчали! А ті, що вивчали, сприймали поета божої ласки, борця за свободу окремої людини й цілих народів, як постать плакатну, примітивного борця з кріпацтвом і царством, атеїста, що закликав до кровавої помсти... Поезію Шевченка було спрощено – сконструйовано ідеологіями. Саме ідеології дали ужитковий, одновимірний та статичний образ поета, позбавлений глибини, з яким сьогоді рішуче не погоджується чимало українців.

Протягом останніх років про Тараса Шевченка пишуть багато й у різному ключі. Це свідчить про його актуальність. Нове уявлення про Тараса Шевченка послідовно утверджують Григорій Грабович у книжці «Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка», Оксана Забужко: «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу», дисидент і правозахисник Леонід Плющ: «Екзод Тараса Шевченка», Василь Пахаренко: «Незбагненний апостол», Іван Дзюба: «У всякого своя доля» та «Тарас Шевченко: Життя і творчість», Євген Сверстюк: «Шевченко понад часом» та багато інших письменників і літературних дослідників. Усі названі праці руйнують стандартний образ Шевченка-борця, запрограмований як лівою, так і правою ідеологією. Автори натомість пропонують українському суспільству новий образ Тараса Шевченка – поета, творчість якого має безліч інтерпретацій, тому є фактично невичерпною, митця, якого ще належно не оцінено.

Автори пропонують... Чи читають тих авторів в маленьких містечках та селах України? Там, де Шевченка розуміють як щось навічно застигле, монолітне й недоторканне. Там, де його сприймають виключно суспільно-політичними категоріями і аж ніяк не культурологічними, не філософськими... Й, незважаючи на усвідомлення багатьма сучасними письменниками, політиками та громадськими активістами необхідності просування оновленого Шевченка, навряд чи хтось захоче готувати якісь іскрометні мистецькі виступи молодих хлопців та дівчат, які розкажуть сучасникам про Шевченка іншого – людину успішну, вільного інтелектуала й естета європейського рівня.

В контексті тотальної підготовки до великої дати – 200-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка, ставлю собі питання: як пізнати Тараса Шевченка по-новому, не спрощено, не як символ колишніх революцій та культову ікону, а як людину, християнина, поета з Божої ласки, поета-пророка?

Насправді відповідь дуже проста – варто просто взяти до рук «Кобзар»! І самому вчитатися у ці рядки, наповнені навіть не почуттям, а концентратом емоції: то потужні, рвані, гострі – як скелі, розірвані несамовитою внутрішньою силою; то тужливі, ніжні, скроплені по-чоловічому скупою сльозою; то захоплені передчуттям невідворотних великих змін! Вчитатися і з подивом збагнути: це він крізь два століття до нас, сьогоднішніх, говорить і, на жаль, часто – про нас...

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає, -

Чи нема країни,

Щоб загарбать із собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, -

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята; «Нехай, - каже, -

Може, так і треба».

Так і треба!бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає!немає!

Шкода й праці. Схаменіться:

на сім світі –

і царята і старчата –

адамові діти.

Т.Г.Шевченко. Сон (уривок). 8 іюля 1844, С.-Петербург.